Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Генерал Коритовський зі мною ходив до хворого Аксамицького, аби вияснити таємницю усієї пригоди, але нічого ми не добилися, бо бідний мій товариш перебував увесь час в гарячці й марив. Очуняв він щойно перед самою своєю смертю. Помер цілком притомний і так, як це на доброго католика пристало. Поховали ми його з гонорами військовими через три дні після похорону його панни.
Отак ото я в жалобі і тяжкій тузі службу мою розпочав у Львові 1766 року.
Якось через кілька днів після похорону Аксамицького добре вже над вечір прибігає до мене Завейда увесь блідий і краплистим потом облитий і, ні слова не кажучи, падає в крісло, сопучи, мовби з великої втоми. Питаю його, що з ним, а він:
– Ротмістре, не гнівайтеся, але, може, маєте в хаті якесь міцне пійло, щось таке для скріплення серця, бо мені недобре… Келих вина тепер би і від лютого ворога прийняв.
Дав я йому вина, а він, ликнувши добрий ковток, відсапався, подивився на мене і каже:
– Я бачив Запатана!..
Промовивши це слово, перехрестився і знову вмовк. Ця вістка мене неабияк схвилювала, бо я вже думав, що той шальвіра і пройдисвіт заморський у Львові вже ся ніколи не появить, і питаю Завейди, як і де то було. Завейда знову випив вина, мовби на дні келиха відповіді шукав, і відказав:
– Нині пополудні зустрів я його коло замку старости. їхала чорна каналія в своїй чорній кареті, своїми чорними кіньми, зі своїм чорним мурином, бо той біс в людській постаті має цілий екіпаж з пекельної конюшні… Пригадалася мені Рава, а потім і той бідний Аксамицький, нехай до нього пан Біг милосердний буде. Тут я й кажу сам до себе: «Слухай, Завейдо, будеш пса вартий, як му то плазом пустиш!» А треба вам знати, пане ротмістре, що вже давно я думав, аби тому чорному шельмі в чоло пальнути і туди його послати, звідки він родом, себто до кватири Вельзевула.
– Пане Завейдо, – кажу йому, – завше вам фантазія якісь глупі концепти принесе!
– О, не був то глупий концепт, пане ротмістре, хоч ся й не вдав. Тільки вислухайте, прошу! Знав я, що то не чоловік, як ми всі, а характерник, який із шайтаном у дружбі, отже я тоді взявся до хитрости. Вилляв я навмисне нову кулю на свяченій пшениці, бо мусите знати, пане ротмістре, що в характерника тільки така куля поцілить, а будь-яка инша йому, як муха. Кожен компанієць на Січі є таким характерником. Бувало, смали в нього, як в ясну свічку, а куля як горох об стіну. Але я собі минулого разу, на гайдамацтво йдучи, вилляв кулі на свяченій пшениці і так'єм стріляв компанійців, як бекасів. Отож і тепер так само зробив і такою кулею набив собі пістолета на того Залатана.
– І що, ви стріляли у нього? – перебив я з нетерплячки.
– Дайте мені спокійно усе вповісти, ротмістре, а дізнаєтеся про все поволі. Коли я отак ото побачив коло замку ту чорну каналію, то заступив коням дорогу, розчепіривши обидві руки, а що не знав, якою християнською мовою маю звертатися до нечистого, то вирішив ужити всі, які де тільки чув: «Голя, мосьпане! Гальт – вер да! Стій! Арретез, екосез! Хвильку уваги, мосьпане Запатане, конте сіньйор!» Він на те усміхнувся по-свому, вискочив з карети, підступив до мене і якоюсь мовою напівкотячою, напівбаранячою зашварготів. А я йому: «Нон інтлеіго, нікс верстанд, нон капіско, компрампам рієн, не розумію ваш мості». Тоді він до мене: «Чого хочете, прошу пана?» А я на те: «Я є Захарій Лада Завейда, поручник кінної гвардії його королівської милости. Мам собі васьпана за пшик і за велике ніщо. І давно вже мрію, аби вам в чоло стрілити, мосьпане Запатане. Пане кавалере, прошу до холери, піфф! пафф! – то буде за Раву і за мого камрата Аксамицького!»
Коли він це почув, то дав знак візникові, аби собі їхав. Потім взяв мене під руку і, ні слова не кажучи, почав іти. Йшов ніби поволі і ніби спацером, а прецінь так хутко, що я мало не галопом гнав, аби йому кроку дотримати, і аж мене піт залляв, і подих забило. Так мене той шельма вивів аж далеко за місто, ген, аж на Янівські оболоні. А там відіп'яв шабельтас від шпаги, взяв за один кінець, а другий кінець шабельтасу дав мені у руки, глянув на мені зі своїм гидким усміхом і сказав: «Стріляйте!» Я до нього: «Вам першенство. Стріляйте, васьпане!» «Я не хочу і не буду, – каже він, – стріляйте, пане офіцере, перший, на відстань того шабельтасу на мою команду, як прокажу: раз, два три!» Я ще спробував сперечатися, але він ногою нетерпляче тупнув і глянув на мене так грізно і пронизливо, мовби хотів навиліт поглядом своїм прошити: «Пощо мене кликали? Стріляйте негайно! Цілься! Раз, два, три!» Шабельтас був короткий, як і кожен шабельтас, тому, цілячись у Залатана, я цівкою ледве його грудей не торкався, а він, як на дитину, зі сміхом на мене дивився. На команду: три! – пальнув я йому просто в голову; дим розійшовся, дивлюся, а той чорний біс стоїть, як стояв, і сміється, як і перед тим сміявся!.. Що ви на те, пане ротмістре?
– Що я на те? – кажу. – Сконфузився васьпан, рука, видно, задрижала і вийшло з того посміховисько!
– Ротмістре, ротмістре, – образився Завейда, – то вже ви хіба з упертости таке кажете. Аби я не поцілив? Я, котрий найцільніше стріляю в хоругві? На три кроки і не вцілив? Куля на свяченій пшениці вилита і не вцілила! Якби то не був пекельний франт і дубельтовий характерник, вже би запевно було по нім. Тілько би дриґнув ногами.
– І що ж потім було? – питаю Завейди.
– Потім Запатан вирвав мені з рук шабельтас і каже: «Не вмієте стріляти. Я ліпше потрафлю. Стійте на місці і ані руш, бо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.», після закриття браузера.